Субота, 21.09.2019, 07:20
Вітаю Вас Гість | RSS

Великомихайлівська ЦБС

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 22
Форма входу
Календар
«  Вересень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Гордість Великомихайлівщини

/Files/images/Безымянный.JPGАвдієвський Анатолій Тимофіойвич

Народний артист України, академік АМУ, академік АПНУ, хоровий диригент. Президент Національного музичного комітету України, завідувач кафедри методики музичного виховання, співів та хорового диригування Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, голова Всеукраїнської національної музичної спілки; президент Українського національного музичного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО.

Народився 16 серпня 1933 р. у с. Федвар (тепер - с. Підлісне) Кіровоградської області, але пізніше сімя переїджає у с. Цебрикове, де він жив і вчився.

Освіта вища, у 1958 р. закінчив Одеську державну консерваторію ім. А.Нежданової, навчався у Д.Загрецького, К.Пігрова.

- У 1958-1963 рр. - засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок".

- У 1963-1966 рр. - художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору.

- З 1966 р. - художній керівник і головний диригент Українського народного хору ім. Г.Верьовки.

- У 1971-1976 рр. - викладач Київської консерваторії.

- У 1977-1980 рр. - викладач Київського інституту культури.

- З 1980 р. - викладач,

- з 1986 р. - професор Київського педагогічного інституту (Український педагогічний університет).

Член Комітету з Державних премій України ім. Т.Шевченка (з 09.1996 р. по 09.1999 р.). Заслужений діяч мистецтв України (1967 р.). Народний артист СРСР (1983 р.). Член-засновник Академії мистецтв України (12.1996 р.). Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1968 р.), Державної премії СРСР (1978 р.).

Нагороджений почесними грамотами ВР України, Білорусії, Естонії, Казахстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану, Почесною грамотою КМ України (1998 р.).

У серпні 2003 р. Указом Президента України присвоєно звання Героя України з врученням ордену Держави.

Твори: "Привітальна хороводна", "Місяць яснесенький", "Не громи в степах гудуть", "Над широким Дніпром", обробки українських народних пісень: "Колискова", "Павочка ходить", "Діброва зелена", "Чуєш, брате мій", "Думи мої", пісень народів світу.

У серпні 2013 року А.Т. Авдієвському виповнюється 80 років . в розквіті творчих сил живе і працює наш славний земляк в столиці нашої держави м. Києві.


/Files/images/Безымянный2.jpg
Валерій Іванович Биков

Народився в селі Новоселівка Великомихайлівського району в 1948 році. Мати вчителювала в місцевій школі, батько завідував сільський клубом. Закінчив середню школу у Великій Михайлівці. Доля одного разу звела його з професійними артистами, що виступали в селі. Вони послухали юнака і дядько, Петро Олексійович Биков, відвіз його вчитися до Києва.

У 1973 році Валерій закінчив республіканську студію естрадного мистецтва. Став професійним співаком. Працював в Житомирській та Кіровоградській філармоніях в «Укрконцерті» та «Київконцерті». З концертами об’їздив всю Україну. На сцені з 1973 року по 1996 рік.

Зараз живе в Новоселівці в батьківській хаті. Порається на городі та в садку. І пише вірші. Їх дуже багато, про свій край та про батьків. Бо де б він не був, а завжди пам’ятав свою батьківську землю…

/Files/images/Безымянный5.jpg

Іван Григорович Груша

На фронт пішов у вогненному 43-му, відразу після звільнення Києва. Молодесенького вісімнадцятирічного рядового, уродженця с. Мотижин, що на Київщині. «цариця полів» - піхота зустріла як свого. Гартувала характер, наживо вчила солдатському ремеслу. Воював у 184 дивізії третього Білоруського фронту. Службу закінчив у 1947 – му. Якою ж довгою здавалася солдату дорога додому! У те, що повернувся, повірив лише тоді, коли на ходу, стрибнувши з підніжки попутної полуторки торкнувся ногами рідного Мотижинського узбіччя.

До нашого району потрапив, погодившись на пропозицію служити в міліції. Нелегкі то були часи. Тривожні. А Груші – все ніпочому! Не боїться Новоборисівський дільничний криміналітету та й годі!

Сьогодні ж найбільша турбота кавалера орденів Великої Вітчизняної війни майора міліції Груші – підготовка до Великої Перемоги. Щоб зі справжнім бойовим салютом, палкими виступами і сльозами на очах – на вічну згадку про тих, хто не повернувся з священного бою в ім’я нашого з вами життя.


Деречин Віктор Васильович

Доктор економічних наук, професор, бувший завідуючий кафедри економіки, організації та обліку в агропромисловому комплексі (АПК) Одеського державного університету Деречин Віктор Васильович. Народився 28 серпня 1950 року в смт. Велика Михайлівка Одеської області. В 1974 році закінчив Одеський інститут народного господарства, за фахом «економіст».

Кандидатська дисертація "Аналіз використання машинно-тракторного парку і шляхи його вдосконалення" була захищена у 1982 році в Києвському інституті народного господарства ім. Д.С. Коротченко. Також в Києві відбувся захист дисертації "Теорія і методологія аналізу використання основних фондів в умовах переходу до ринкової економіки". Науковий консультант – доктор економічних наук, професор В.В. Собко. Являвся вихованцем і послідовником наукової школи "Аналіз господарської діяльності" (організатор школи - професор М.Р. Ковбасюк). Основні направлення наукової діяльності: економічні проблеми науково-технічного процесу, головних галузей народного господарства, екології та ресурсозбереження.

Засновник декількох наукових направлень: економічні проблеми регіонального агропродовольчого комплексу; еколого-економічні проблеми галузевих технологій; керування природоохоронною діяльністю.

Автор 350 наукових робіт, в тому числі 14 монографій і 4 навчальних посібників.

При консультації і під науковим керівництвом професора В.В. Деречина захищені 3 докторських та 16 кандидатських дисертацій.

Був Академіком Міжнародної інженерної академії та Інженерної академії України, Міжнародної академії духовної єдності народів світу, Української екологічної академії наук та членом Федерації аудиторів, бухгалтерів і фінансистів АПК України, радником по економічним питанням міжобласної суспільної організації «Чорноморський округ Козацтво Запорізьке»»

Нагороджений золотою медаллю «За великий внесок в розвиток інженерної справи», срібною медаллю ім. А.Н.Підгорного "За видатний вклад в розвиток Інженерної академії України». Володів французькою мовою.

/Files/images/Безымянный3.jpg

Дробніцький Григорій Гаврилович

Народився 4 серпня 1925 року в селі Мар’янівці Роздільнянського району. Згодом батьки переїхали у село Василівку нашого району, де батько працював головою колгоспу. Потім – знову переїзд сім’ї у село Міщанка. Тато працював там головою сільської ради. Сільська рада була розташована по центральній вулиці за сучасним Міщанським магазином.

У Великій Михайлівці Григорій Гаврилович закінчив середню школу, і зразу – війна і евакуація на Схід. З міста Чапаєвськ Західно – Казахстанської області в 1942 році призвали у армію. Повезли у місто Уральськ. Звідти – у Тоцькі військові табори. Нині це Оренбурзька область Росії.

Та формувався 135-й гаубичний полк на кошти місцевих жителів. Служив в учбовому підрозділі – радіотелеграфістом. На початку весни 1943 р. полк перекинули під Москву, звідти – на Коломну, де на базі полку формувалася 63-я бригада і 22-а дивізія.

У вересні1943 року частину направили на фронт. І в її складі дійшов до Берліна. Був командиром радіовідділення. Ходив багато разів у розвідку для корегування артилерійського вогню. Як сьогодні Григорій Гаврилович пам’ятає маленький п’ятачок на Одері у напрямку Франкфурта, де частина перетерпіла важкі часи битви. Другого травня 1945 року закінчив війну. І ще п’ять років служив у групі військ у Німеччині.

Демобілізувався у званні старшини і повернувся додому. Почав працювати завгоспом в місцевій МТС. Йшов 1950 рік. Два роки був судовим виконавцем, півроку – головою районної організації ДТСААФ. Згодом став інструктором відділу агітації і пропаганди місцевого райкому.

В 1956-1960 роки навчався в Одеській вищій партійній школі, закінчив її у місті Дніпропетровському. Після працював інструктором, завідуючим відділом агітації та пропаганди місцевого райкому. Коли об’єднали райони, був завідуючим оргвідділом у Фрунзівському райкомі партії.

Після відновлення району працював другим секретарем райкому до літа 1970 року. Згодом 15 років – інспектором по заготівлях сільськогосподарської продукції. Звідти пішов на пенсію.

З 1994 року очолював районну Раду ветеранів війни і праці. Має бойові нагороди. Дві медалі «За відвагу». Першу свою цю медаль отримав один з перших в полку. Є бойовий орден Слави ІІІ ступеня. Має медалі: «За взяття Берліна», «За звільнення Варшави», 12 подяк від Верховного головнокомандуючого.

Дулгер Юрій Георгійович

/Files/images/дулгер.jpegХудожник Дулгер Юрій Георгієвич, народився в Одеській області, Великомихайлівському районі, с.м.т. Велика Михайлівка 11 жовтня 1981 року. Навчався у Великомихайлівській загальноосвітній школі №2. Після закінчення школи, здобув середньо-технічну освіту в Цебриківському СПТУ, Великомихайлівського району, Одеської області. На даний час проживає у Великій Михайлівці, працює в м. Одеса ТОВ «Континент нафтотрейд». Улюбленою справою для себе вважає написання картин. Свій перший досвід розпочав з дитинства і тепер у тридцять, з посмішкою, згадує розмальовані шкільні парти і стіни. Усі свої твори вважає насамперед пошук власного «я».

Спеціальної освіти художника не має, але постійна самоосвіта, сміливі експерименти з техніки малювання, великі наставники серед художників та філософів, дають змогу удосконалюватись та крок за кроком підніматись до омріяної вершини.

Активну участь приймає у районних, обласних виставках, серед них Міжнародний етнічний фестиваль «Вінок Дунаю». У жовтні 2012 року у Великомихайлівському районному Будинку культури вперше відбулася персональна виставка художника, яка додала ще більше впевненості у своєму вмінні. Одне з останніх захоплень - створення ілюстрацій до українських казок та пісень. Черпає ідеї для своїх творів з пейзажів та краєвидів рідної землі. Всі картини відрізняються одна від одної, намагається використовувати різні техніки написання: пейзажі, абстракція, аерографія, пуантилізм, імпресіонізм.

Щиро сподівається, що його картини ще не раз даруватимуть радість, світло і надію втілені у малюнку та неповторні миттєвості життя.

Жаврук Петро Максимович

/Files/images/IMG_NEW.jpgЗахисник Вітчизни Жаврук Петро Максимович народився 6 червня 1921 році смт. Іванополь Житомирської області. У родині виховувалося шестеро дітей, Петро Максимович -найстарший. Тож все життя відчував свою відповідальність перед меншими.

В 1940 році призваний до лав Радянської армії. Служив в м.Тирасполі, потім в Ізмаїлі в інженерних військах – 18 управління військово-польового флоту. Звання під час служби – рядовий водій.

Підвело хворе серце і командири направили парубка на два місяці у шпиталь підлікуватися. 1418 днів і ночей пекла: безкінечні артобстріли, бомбардування, гіркота поразок, відступи, паніка. Мільйони добровольців пішли на фронт. Вони хотіли захищати Батьківщину. Війна прийшла й в родину Жавруків. Петро пішов на фронт з хворим серцем. Пішов рядовим солдатом. Будував бліндажі, мерз в сирих окопах. Звільняв від окупації Західну Україну. Втрачав бойових товаришів, але не втрачав сили духу. Перемогу зустрів в Чехословаччині де зводив переправи для солдат через річку.

Отримав нагороди: Орден Вітчизняної війни та Перемоги в Германії.

Стихли залпи гармат. Прийшло мирне життя. Повернувшись додому у далекому 1946 –му, вподобав собі Марію – красиву, статну, веселу. З нею прожив все життя.

Виростив двох дітей сина й доньку. Працював водієм на цукровому заводі в Житомирській області. Чесно заробляв на кусень хліба для родини.

З 2003 року проживає в селищі міського типу Велика Михайлівка Одеської області.

/Files/images/Безымянный4.jpg

Жалінська Зоя Михайлівна

Народилася 21 листопада 1925 року в селі Соше – Острівське нашого району. Закінчила 9 класів у місті Одесі і поїхала до родичів у П’ятихатки. Там і застала війна. А далі – евакуація на Кавказ до Мінеральних Вод. Літо і зиму працювала у колгоспі. Направили на курси медсестер від Червоного Хреста. У складі шпиталю евакуювали до міста Баку. І звідти у другому ешелоні фронту – на станцію Тихорєцьку, згодом – на Україну, на Могилів – Подільський. І далі за фронтом – у Румунію, місто Арад, де зупинився шпиталь. Після – в Чехословаччину, стояли у місті Брно. Стала відмінником санітарної служби. Брала участь у художній самодіяльності, виступала перед пораненими.

Після війни повернулася додому. Закінчила у Фрунзівці 10 класів, потім здобула освіту в Одеському медичному інституті ім.. Пирогова. Йшов 1953 рік. Три роки працювала у селі Олено – Раївці Луганської області, завідувала лікарняною дільницею. Працювала лікарем – терапевтом і завідувала терапевтичним відділенням у Великій Михайлівці та Котовську.

І знову повернулася у Велику Мхайлівку, де працювала терапевтом до пенсії. Нині живе сама (її Леонід Тихонович помер) порається на городі, в садку. І стійко переносить всі негаразди сучасного життя.

Крикунов Анатолій Миколйович

Крикунов Анатолій Миколайович народився в 1965 році в селі Нова Романівка Великомихайлівського району у родині колгоспників. З першого по четвертий клас навчався в Новороманівській школі, з п’ятого по восьмий клас навчався в Цебриківській середній школі. Після закінчення 8-го класу вступив до Цебриківського СПТУ №56, одержав професію тракториста. Навчався в Роздільнянському ДОСААФ (автошкола) після закінчення курсів одержав посвідчення водія.

16.10.1984 році призвали до збройних сил СРСР, виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Служив в автороті на вантажному автомобілі КАМАЗ на підвозі боєприпасів. 9.02.1985 році загинув під час перевезення боєприпасів. Посмертно нагороджений орденом Червоної зірки. Похований в смт. Цебрикове Великомихайлівського району.

Марковський Ігор Федотович

/Files/images/getImageCA1XX5YS.jpgІгор Федотович Марковський член Національної спілки художників України, член Національної асоціації митців.

Ігор Марковський народився 20 січня 1949 року в місті Котовську Одеської області у родині службовців. В 7 років пішов до Котовської загальноосвітньої школи в якій навчався з першого по четвертий клас. Хлопець захопився образотворчим мистецтвом і натхненно опановував його у художній школі: з п’ятого по дев’ятий клас навчався в дитячій художній школі при Науковій академії культури і архітектури. Не менш натхненно юнак студіював живопис в Одеському державному художньому училищі імені Грекова, яке закінчив у далекому 1969 році. Відслуживши строкову службу у ракетних військах, Ігор Марковський продовжив навчання у Київському художньому інституті. З його стін він вийшов художником книжкової графіки. Його дипломна робота «Ілюстрація та художнє макетування повісті І.І. Шевченка «Художник» отримала найвищу оцінку, а оригінали ілюстрацій зберігаються у фондах Київського музею Тараса Шевченка.

До Одеси Ігор Марковський повернувся у 1984 році і цілу «п’ятирічку» відпрацював викладачем у рідному училищі. Педагогічна праця забирала багато сил і часу, тому художник вирішив зайнятися виключно творчою діяльністю і став вільним митцем.

Щоденна та копітка праця за мольбертом приносила Ігорю Федотовичу не лише насолоду. Йому вдалося проілюструвати кілька книжок та створити чимало колоритних полотен. У 1998 році роботи одеського митця, що виставлялися на VI міжнародному арт-фестивалі в Києві, принесли йому звання «Художник року». Через рік І. Марковський здобув перше місце у міжнародному конкурсі «2000 років під зіркою Віфлеєму», а рік потому – диплом І ступеня на Всеукраїнському трієнале «Графіка-2000» (презентація раз на три роки найкращих здобутків майстрів певної мистецької галузі). Проживши у Південній Пальмірі майже тридцять років, Ігор Марковський перебрався до Великої Михайлівки. За два роки створив немало полотен та надбав чимало друзів, серед яких місцеві поети та працівники культури. Тут він набирається сил і творчої наснаги (здоров’я художника підкосила і «посадила» у візок важка недуга). Але це не завадило Ігорю Марковському влаштувати 2009 році з нагоди свого шістдесятиріччя персональну виставку у галереї сучасного мистецтва «NT-Art» в Одесі. До свого ювілею член Національного союзу художників України, член Національної асоціації художників України отримав чудовий подарунок – народний депутат України Сергій Гриневецький профінансував випуск альбому його вибраних творів. А мер міста Едуард Гурвіц нагородив Ігоря Марковського. http://piccy.info/view/1d3d5d7e2fd7ad20333868b4cb03f1d1/Почесною відзнакою Одеського міського голови «Подяка».

Особливо тепло відгукується про митця одеський художник Сергій Савченко, який сказав: «Кого Господь виділяє своєю Любов’ю, тому посилає випробування… Могутній талант, що ним наділений Ігор Марковський, чого тільки не зазнав… Знак його – це невичерпна енергія до життя, яка і нам усім дає потужний імпульс. Вона ще і притягує до себе силу людей не одне десятиліття. З Ігорем ми близькі друзі не менше чотирьох десятків років, і я бачив, як нелегко торував він творчий шлях. Бачив, як магія мистецтва, а потім уже життя в ньому проявляють нам справжнього і глибокого художника. Серед безлічі привабливих доріг, що запрошують на всі голоси, Ігор безпомилково вибрав один шлях – свій. Це і стиль, який його виразно виділяє, і та максимальна свобода, що зачаровує ясністю і простотою. Наша пам’ять зберігає багато прикладів самозречення в далекі молоді літа, і тільки зараз можемо оцінити глибину та успішність справжнього таланту, будучи свідками його виразної реалізації... Воістину неймовірна сила і велич мистецтва, що формує велику душу, – і тут очевидний духовний подвиг Ігоря Марковського, який гідний пильної уваги та шани».

Художник дуже не любить, щоб його жаліли і акцентували увагу на хворобі. Каже, що він спочатку став художником, а вже потім захворів. Наснаги та творчих планів вистачить в Ігоря Марковського на багатьох. Майстер щоденно дивотворить за мольбертом портрети, пейзажі і натюрморти, ілюструє книжки місцевих авторів, бере участь у виставках.

Життя заслуженого художника України Ігоря Марковського невід’ємне від постійного процесу малювання, в якому він вбачає утаємничений, нерозгаданий сенс людського буття.

Роботи Ігоря Марковського знаходяться в музеях Києва, Одеси, Ізмаїлу, Котовська, в приватних збірках України, США, Німеччини, Греції, Росії, Молдови. Отримав:

звання «Художник року» на ІVМіжнародному арт-фестивалі в Києві - 1998 рік;

І місце на Міжнародномуконкурсі «2000 років підзіркою Віфлеєму» - 1999 рік;

Диплом І ступеню Всеукраїнської триєнале «Графіка 2000»

Учасник багатьох міських, обласних, республіканських та Міжнародних виставок

Персональні виставки: Одеса -1991 (Літературний музей), 1996 (Літературний музей), 1997 (Літературний музей), 2001 (галерея «Ліберті»), 2002 (Всесвітній клуб Одеситів; Державна наукова бібліотека ім.. М. Горького), 2003 (Будинок вчених; галерея «Золотий ангел» Центру реабілітації дітей – інвалідів); Ізмаїл – 1995; Київ – 1997 (галерея «Просвіта»).

Пачев Роман Васильович

/Files/images/Pachev_Roman_2.jpgПачев Роман Васильович народився 10 вересня 1987року всмт. Велика Михайлівка Одеська обл.

Навчався ВеликомихайлівськійЗОШ№2 до десятого класу, а 11 клас ЗОШ№7 м.Ільічівськ

В 2004р – ОНАПТ, в 2010- КНУФиС, в 2013- КНПУ, а також закінчив в 2008р-ІВПУМТ

Сімейний стан - не одружений.

Почав займатися футболом з 8 років. Першим тренером був Григорій Федорович Балакан вчитель фізкультури. Перший гол забив на тренуванні. Першу нагороду в 8 років. Має нагороди Чемпіон Викомихайлівського району, Фіналіст Чемпіонату України з класичного футболу, Чемпіон Одеської області з класичного футболу, Чемпіон Одеської обл. з міні футболу, Чемпіон Іллічівська з міні-футболу, Чемпіон України в 2008 році з мини-футболу, 2010 Чемпіон Європи з пляжного футболу, 2012 чемпіон України з пляжного футболу, 2012 чемпіон Москви з пляжного футболу, 2012 кращий гравець Кубку Росії з пляжного футболу, фіналіст кубку Росії з пляжного футболу.

Має звання КМС з міні -футболу, МСМК з пляжного футболу.

Грав за ФК «Атлетік» Велика Михайлівка, ФК «Локомотив» Одеса, ФК «Іллічівець» Іллічівск, ПФК «Старт» Іллічівск, ПФК «Маншер», ПФК «Динамо» Москва.

В теперішній час працює тренером, грає в пляжний футбол за збірну України, грає в пляжний футбол за ПФК «Динамо» Москва, отримує третю вищу освіту в КНПУ.

Планує на майбутнє виграти Євро-Лігу, Стати чемпіоном світу з пляжного футболу.

Райковська Людмила Борисівна

Райковська Людмила Борисівна народилась 20 березня 1958 року в селі Долинське Ананьївського району Одеської області. Після закінчення Долинської загальноосвітньої школи вступила до Львівського лісотехнічного інституту на інженерно-економічний факультет. Після закінчення інституту працювала в Котовському лісгоспі. З 1985 по 1989 рр. навчалась у Вінницькому педагогічному інституті ім. М. Коцюбинського на інженерно-філологічному факультеті. З 1981 по 2000 рік працювала в Долинській школі заступником директора по виховній роботі. З 1995 по 2006 роки - наставник Українського дитячо-юнацького товариства «Січ», відзначена нагрудним значком «Козацька берегиня» за виховання підростаючого покоління на засадах козацької педагогіки. З 2002 по 2006 рік працювала у Великомихайлівському НВК ЗОШ І- ІІІ ст.. – гімназія вчителем української мови та літератури. З 2007 по 2012 рр. – керівник методичного центру Великомихайлівського відділу культури. Улюбленою справою вважає для себе виховання підростаючого покоління.

Марія Миколаївна Шевченко

Ветеран Великої Вітчизняної війни, учасниця оборони Ленінграда, щира, душевна, інтелігентна і дуже скромна людина Марія Миколаївна Шевченко. Коріння Марії Миколаївни в селі Долгорукове Пензенської губернії. Там жили її предки, там у багатодітній родині простого службовця народилася і виросла вона. Після закінчення загальноосвітньої школи поступила в Ульянівський педагогічний інститут і за направленням поїхала працювати на Урал. У Велику Вітчизняну війну її мобілізували до лав Червоної Армії. Пройшовши в Кронштадті прискорений курс навчання, червонофлотець М.М. Шев

Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2019